ДИСПРОПОРЦІЇ НА РИНКУ ПРАЦІ ТА
СИСТЕМА ЇХ РЕГУЛЮВАННЯ
Дівнич Віта
Михайлівна,
аспірант кафедри
публічного управління та адміністрування,
Івано-Франківського
національного технічного
університету
нафти і газу
Глобалізаційні
процеси, що відбуваються в світі, несуть за собою зміни у всі сфери людського
життя. Ринок праці є тією сферою, яка відображає всі ті процеси, які
відбуваються в економіці, освіті, медицині, промисловості та політичному житті
країни. Саме тому, одним із пріоритетів державного управління повинно стати
формування конкурентоспроможного ринку праці та пошук ефективних механізмів
його регулювання.
Поступальний
рух науки і техніки, а також еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних
сил суспільного виробництва пропонують
безліч новацій та ідей, які змінюють роль та характер людської праці у
суспільстві. Проте, у держави відсутні адекватні механізми регулювання у
відповідь на ці зміни. Про це свідчать існуючі негативні тенденції і проблеми,
серед яких: зменшення чисельності населення і його працюючої частини,
нерівномірний розподіл трудових ресурсів по території країни, відсутність
важелів керування внутрішніми міграційними процесами, нелегальна зайнятість,
обмежені можливості підвищення кваліфікаційного рівня працівників, відсутність
належної співпраці між роботодавцями, навчальними закладами та місцевими
органами виконавчої влади, безробіття, проблеми працевлаштування молоді, осіб з
інвалідністю та забезпечення зайнятості сільського населення. Проте, в рамках
даного дослідження, детальніше зупинимось на проблематиці державного
регулювання структурних перекосів та дисбалансу, що виникають на ринку праці в
результаті відсутності освітньо-професійних пропорцій.
Саме держава в особі уповноважених органів влади має
необхідні й достатні організаційні ресурси та повноваження щодо налагодження
кооперації між усіма соціальними партнерами задля розробки й реалізації
політики зайнятості, заснованої на урахуванні не лише кількісних, а і якісних
потреб ринку праці, в тому числі вимог до професійного складу працівників та
рівня їх підготовленості. Проте, держава не має комплексного підходу до
прогнозування потреб виробничої та невиробничої сфер у кваліфікованих
спеціалістах і робітниках з урахуванням структури національної економіки [2, с.
6].
В Україні існує ряд нормативно-правових актів, в яких
закріплено ключові положення функціонування ринку праці [3, 4]. У регіональних
програмах зайнятості населення та програмах соціально-економічного розвитку
регіонів України визначаються головні цілі, основні завдання та заходи щодо
розвитку ринку праці в цілому, проте вони носять дещо декларативних характер,
не приділяючи належної уваги стратегічному плануванню розвитку ринку праці, яке
би відповідало реаліям українського суспільства.
Однією з найбільш серйозних проблем є відсутність вірогідної
статистики щодо реального співвідношення попиту й пропозиції кадрів на ринку
праці України. Відчувається й гостра нестача даних щодо кваліфікаційного складу
працівників та його відповідності отриманій ними освіті. На сьогодні не
врегульовано механізм визначення потреби у фахівцях з вищою освітою і
формування державного замовлення на їхню підготовку, хоча одним із основних
критеріїв є задоволення потреб усіх сфер суспільного життя України.
Державна політика в сфері регулювання ринку праці стає все
менш визначеною, відбувається відхід від конкретних завдань із вимірюваними
індикаторами виконання в бік досить розмитих формулювань загального характеру,
постійно приймаються документи, спрямовані на подолання негативних явищ на
ринку праці, його узгодження з напрямами соціально-економічного розвитку країни
та регіонів, посилення міжвідомчої взаємодії галузевих органів виконавчої
влади, відповідальних за різні аспекти економічної, соціальної, демографічної
та освітньої сферу. Проте, норми цих документів послідовно ігноруються, а
прогнозування потреб ринку праці в спеціалістах з урахуванням тенденцій
розвитку економіки та демографічних змін не здійснюється, що призводить до
недовикористання та знецінення набутого фахівцями освітньо-кваліфікаційного
потенціалу на внутрішньому ринку праці, а також до його «вимивання» за межі
України.
Іншою проблемою, що поглиблює диспропорції між реальною
потребою регіональних ринків праці і обсягами підготовки фахівців за різними
спеціальностями, є відсутність системи визначення потреби у кадрах,
прогнозування кількісних та якісних складових ринку праці, адже центральні та місцеві органи влади не беруть
на себе відповідальність за цей напрям. Розв’язати проблему такого дисбалансу
можливо лише після отримання чіткої картини стану ринку праці в якісному
розрізі, але наявні методи збору інформації не дають змоги побудувати
адекватний прогноз: підприємства не надають повної інформації, постійно
змінюється рівень вимог до фахівців, а методи централізованого збору інформації
про кваліфікаційні вимоги, набір знань, умінь і навичок для конкретних посад
відсутні. Відсутність реальної інформації щодо працевлаштування випускників
(незалежно від форми власності роботодавця) унеможливлює визначення обґрунтованої
потреби у фахівцях тієї чи іншої спеціалізації.
На сьогоднішній день держава може адекватно прогнозувати
освітньо-кваліфікаційні вимоги до працівників лише в тому, що стосується її
власних потреб – у галузях, які повністю або частково фінансуються з державного
бюджету (або з місцевих бюджетів):
–
воєнізовані галузі
(оборона, правопорядок, державна безпека, МНС тощо);
–
житлово-комунальне
господарство, енергетичні підприємства (зокрема, АЕС);
–
стратегічні галузі
промислового виробництва (державні підприємства);
–
освіта, медицина,
надання соціальних послуг, заклади культури;
–
державна служба;
–
фундаментальна наука [2, с.11].
Держава мала би забезпечити місця роботи для фахівців та
здійснювати їх навчання відповідно до власних потреб, але, насправді, вона не є
надійним роботодавцем та не дотримується встановлених нею ж принципів (зокрема
не відбувається гарантованого надання першого робочого місця випускникам, що
навчалися за державним замовленням, у тому числі за цільовими направленнями).
За
відсутності прогнозу потреби в кадрах вищі навчальні заклади формують держзамовлення, виходячи з власних можливостей та попиту
абітурієнтів. Обсяги і структура кадрів сьогодні не відповідають кадровим
потребам держави, вона орієнтована на попит абітурієнтів, їх уявлення про
престижність професій і можливі доходи, тому з одного боку, наявний надлишок
юристів, економістів, менеджерів, що перевищує потребу у декілька разів, з
іншого – спостерігається гостра нестача інженерів, а реальна ситуація на
регіональних ринках праці до уваги не береться.
Розвиток
якісного і різнопрофільного кадрового потенціалу держави є питанням
національної безпеки України, її міжнародного іміджу. Катастрофічна втрата
Україною виробничих позицій на світовому ринку
конкурентоспроможності, що об'єктивно призводить до перетворення її в країну
третього світу, у зв'язку з цим є певною пересторогою для суспільства і держави
[1, с. 5].
Також, слід відзначити, що попри те, що ми живемо в еру глобалізації і
великих можливостей, в контексті вільного доступу до інформаційних мереж та
всесвітньої мережі Інтернет, з прикрістю
можна констатувати, що відсутній єдиний інформаційний простір, який би міг бути
втілений у вигляді програми управління кадровим потенціалом нашої держави. Така
програма могла би базуватись на основі таких етапів:
- обрання довгострокової державної стратегії з визначенням конкретних
цілей, мети та напряму економічного розвитку країни. Обов’язково вона повинна формуватись
на основі економічної політики та політики регіонального розвитку;
- визначення потреб ринку праці, в
залежності від обраної стратегії та тих тенденцій розвитку різних видів
діяльності, які простежуються в економіці. Саме на цьому етапі повинна бути
відкорегована пропозиція освітніх послуг щодо майбутнього попиту на працівників
окремих професій, адже на сьогодні вона формується в умовах повної
невизначеності;
- розподіл,
що виявляється у процесі збалансування попиту та пропозиції на ринку праці.
Даний розподіл повинен відбуватись за мінімального втручання держави, адже
важливим моментом в умовах ринкової економіки є саме вільні вибір праці та її
обмін, що втілюється у міграційних процесах.
Отже, аналізуючи особливості системи державного управління
ринком праці, чітко окреслюється ряд проблем у цій сфері, пов’язаних із
деформацією в галузевій структурі та професійно-кваліфікаційному складі, які
унеможливлюють ефективне регулювання діяльності ринку праці і блокують розвиток
людського потенціалу й економічного зростання. Розв’язання цих проблем має бути
серед пріоритетних цілей усієї державної політики, що враховуючи наявну
політичну нестабільність та загальну невизначеність щодо проведення реформ та
перспектив розвитку економіки та суспільства загалом, є вкрай складним
завданням, проте дасть змогу оптимізувати систему державного регулювання ринком
праці.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.
Ковбасюк Ю. В.
Державна кадрова політика в Україні : стан, проблеми та перспективи розвитку :
наук. доп. / авт. кол. : Ю. В. Ковбасюк,
К. О. Ващенко, Ю. П. Сурміна та ін. ; за заг. ред. д-ра наук з держ.
упр., проф. Ю. В. Ковбасюка, д-ра політ. наук, проф. К. О. Ващенка, д-ра соц.
наук, проф. Ю. П. Сурміна (кер. проекту). – К. : НАДУ, 2012. – 72 с.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/
NMKD/library_nadu/ Monografiy/08295121-aecf-499c-a114-9a08b5d8841c.pdf
2.
Кочемировська О. О.
Напрями оптимізації державної політики в сфері розвитку трудового потенціалу
України / О. О. Кочемировська. – К. : НІСД, 2013. – 38 с. [Електронний ресурс].
– Режим доступу :
http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/trud_potenc.pdf.
3.
Про державне
прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку
регіонів : Закон України від 23.03.2000 р. № 1602-ІІІ [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1602-14
4.
Про зайнятість населення : Закон України від 05.07.2012 р. №
5067-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5067-17.
Немає коментарів:
Дописати коментар